Эта статья написана плохим языком. Почему - не знаю. У автора надо спросить... Да вот первые два абзаца: Дивує пасивність у цій царині представників української соціології та історіографії, які, схоже, взагалі, не розуміють, про що йдеться. Інакше як черговим проявом постгеноцидного синдрому це не пояснити. Тому не дивно, що за нас це робили і роблять іноземці: консул Італії в СРСР Серджіо Ґраденіґо, американський історик Джеймс Мейс і його всесвітньо відомий співвітчизник Френсіс Фукуяма. Але навіть порада останнього українській інтелектуальній еліті в його київській лекції 2006 року будувати громадянське суспільство в Україні через засвоєння її громадянами «спільного травматичного досвіду» (тобто належного ставлення до Голодомору – І. М.) не була тією елітою впритул почутою, і це також ніщо інше, як прояв того самого синдрому.
Начать с того, что из того, что автора удивляет чья-то пассивность, читателю вовсе не очевидно почему чья-то активность ей "тому не дивно". А следующая за этим "останнього" к чему? Почему тут же нужно давать примечания в скобках поверх нагромождения запятых (5 в первом же предложении из полутора десятка слов)? Отвратительный язык методического пособия кафедры пространных наук замшелого совкового интитута, отличный пример как публицистику писать не надо.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
no subject
Date: 2013-09-30 04:27 pm (UTC)Да вот первые два абзаца:
Дивує пасивність у цій царині представників української соціології та історіографії, які, схоже, взагалі, не розуміють, про що йдеться. Інакше як черговим проявом постгеноцидного синдрому це не пояснити.
Тому не дивно, що за нас це робили і роблять іноземці: консул Італії в СРСР Серджіо Ґраденіґо, американський історик Джеймс Мейс і його всесвітньо відомий співвітчизник Френсіс Фукуяма. Але навіть порада останнього українській інтелектуальній еліті в його київській лекції 2006 року будувати громадянське суспільство в Україні через засвоєння її громадянами «спільного травматичного досвіду» (тобто належного ставлення до Голодомору – І. М.) не була тією елітою впритул почутою, і це також ніщо інше, як прояв того самого синдрому.
Начать с того, что из того, что автора удивляет чья-то пассивность, читателю вовсе не очевидно почему чья-то активность ей "тому не дивно".
А следующая за этим "останнього" к чему?
Почему тут же нужно давать примечания в скобках поверх нагромождения запятых (5 в первом же предложении из полутора десятка слов)?
Отвратительный язык методического пособия кафедры пространных наук замшелого совкового интитута, отличный пример как публицистику писать не надо.