«Дай Боже щоб у вас та ваших родних було все хорошо…»
З іншими трьома парубками я спілкувалася десь з годину часу. За цей час до нас підійшло з десяток майданівців з агресивними погрозами та не дуже приємними побажаннями.
Бойці ж у відповідь посміхалися і ввічливо відповідали, що не є проти народу. Один з парубків у формі, нахилився до мене і запитав: - А хочете відверто щось розкажу? Я кивнула головою.
- Я контрактник, добу стою тут, а коли у мене вихідний виходжу сюди на майдан до людей і підтримую інтеграцію. Не можу дивитися як мої батьки лікарі місяцями без зарплати сидять, як друзі та родичі по закордонах їздять аби хоч якихось грошей заробити.
Питаюся у них чи не важко їм морально.
- Важко, дуже важко. Намагаємося до серця близько не брати і просто посміхатися. Спочатку, очі опускали, і якщо відверто, плакати хотілося. А зараз намагаємося один одного підтримувати і сподіваємося, що ситуація у якій ми зараз, зміниться. Хочемо бути по той бік цієї огорожі!
- Було дуже приємно, коли дівчата нам чай, печиво та квіти носили. Взяти ми нічого не можемо, казали, що ситі, - поділився хлопчина з Одещини.
- Батьки нас по 5 каналі бачили. Дзвонили і казали, що дуже переживають. Тато хоче їхати сюди, до людей на майдан. А я не знаю як себе поводити, що робити. Хоч і батько розуміє мою ситуацію, а в очі дивитися буде стидно, - сказав та опустив очі.
Певно аби змінити тему, один із трійці каже:
- А ще підходять і чемні люди. Цікавляться чи не померзли. Закликають приєднатися. Агресії ноль. Це дуже приємно, настрій піднімається. Бо просто стояти мовчки важко, а так інколи, поки «начальство» не бачить спілкуємося з людьми.
Ще декілька хвилини я постояла, поговорили і вже збиралася йти як один з парубків каже: - Дай Боже щоб у вас та ваших родних було все хорошо… і щоб в стране все було хорошо!
Я ж їм бажаю терпіння і щоб скоро підмінили, бо бідолахи вже третю годину нерухомо стоять. А ще бажаю аби у них була можливість бути зі своїм народом по одну сторону барикад.
no subject
Date: 2013-11-27 04:14 pm (UTC)«Дай Боже щоб у вас та ваших родних було все хорошо…»
З іншими трьома парубками я спілкувалася десь з годину часу. За цей час до нас підійшло з десяток майданівців з агресивними погрозами та не дуже приємними побажаннями.
Бойці ж у відповідь посміхалися і ввічливо відповідали, що не є проти народу.
Один з парубків у формі, нахилився до мене і запитав:
- А хочете відверто щось розкажу?
Я кивнула головою.
- Я контрактник, добу стою тут, а коли у мене вихідний виходжу сюди на майдан до людей і підтримую інтеграцію. Не можу дивитися як мої батьки лікарі місяцями без зарплати сидять, як друзі та родичі по закордонах їздять аби хоч якихось грошей заробити.
Питаюся у них чи не важко їм морально.
- Важко, дуже важко. Намагаємося до серця близько не брати і просто посміхатися. Спочатку, очі опускали, і якщо відверто, плакати хотілося. А зараз намагаємося один одного підтримувати і сподіваємося, що ситуація у якій ми зараз, зміниться. Хочемо бути по той бік цієї огорожі!
- Було дуже приємно, коли дівчата нам чай, печиво та квіти носили. Взяти ми нічого не можемо, казали, що ситі, - поділився хлопчина з Одещини.
- Батьки нас по 5 каналі бачили. Дзвонили і казали, що дуже переживають. Тато хоче їхати сюди, до людей на майдан. А я не знаю як себе поводити, що робити. Хоч і батько розуміє мою ситуацію, а в очі дивитися буде стидно, - сказав та опустив очі.
Певно аби змінити тему, один із трійці каже:
- А ще підходять і чемні люди. Цікавляться чи не померзли. Закликають приєднатися. Агресії ноль. Це дуже приємно, настрій піднімається. Бо просто стояти мовчки важко, а так інколи, поки «начальство» не бачить спілкуємося з людьми.
Ще декілька хвилини я постояла, поговорили і вже збиралася йти як один з парубків каже:
- Дай Боже щоб у вас та ваших родних було все хорошо… і щоб в стране все було хорошо!
Я ж їм бажаю терпіння і щоб скоро підмінили, бо бідолахи вже третю годину нерухомо стоять. А ще бажаю аби у них була можливість бути зі своїм народом по одну сторону барикад.