Евромайдан. Что дальше?

[prof_eug]

Последнее интервью пахана представителям прессы оставило у меня впечатление, что Януковича все наши выступления мало волнуют. Встает вопрос - что дальше? Митинговать без всякого результата можно до бесконечности, вернее, пока протест не выдохнется.

Мне кажется, что в сложившихся условиях ответ может быть только один. Взятие штурмом админ. зданий, арест Януковича и Азарова и предание их суду. Днем протестующих собирается достаточно, чтобы опрокинуть любой Беркут.

На мантры о том, что все должно быть в рамках закона - я отвечал уже неоднократно:
никакого противоречия с принципами демократии тут нет — как только руководитель страны выходит их правового поля (даже если изначально он был избран демократическим путём), он теряет свою легитимность и может быть смещён (при необходимости и силовым путём).

Comments

[prof-eug.livejournal.com]

Кстати, очень интересно. На украинском, но думаю, поймешь о чем речь:

Olha Harbovska
Майдан:Сповідь хлопців по ту сторону барикад

Вчора мені хотілося плакати. Не через гордість за українців, що зібралися на Майдані, не через владу, що розрушує та продає державу, а через молодих парубків, що стоять на майдані по ту сторону барикад за металевою огорожею.

Вони не звірі, як дехто вважає. Вони не беркут, що б’є людей чи працівники міліції, що забирають у відділки просто так та ще й знущаються. Вони – наші родичі, друзі, знайомі, брати, яких забрали на службу минулої весни, а зараз як «адмінресурс» виставили «оберігати йолку».

Усі до кого я підходила з великою охотою розказували про свої переживання та ділилися враженнями. Я не почула жодного хамства чи різкої відмови.

«7 місяців одслужив… і не думав, що тут буду…»

Першим моїм співрозмовником був 20 річний хлопчина з Херсонщини. Спочатку я просто стояла впершись об металевий поручень за яким зразу ж стояла металева огорожа за якою молодий «боєць». Час від часу чула важке його дихання і не витримала. Обернулася аби спитатися чи часто їх підмінюють. Відповів, що буває по різному. Інколи 45 хв. стоять, інколи 2 або 3 години. Пройшло десь з 10 хв. Поки я наважилася і у мене була можливість задавати наступні запитання, оскільки неподалік, по заду хлопчини появилося, як він пізніше сказав «начальство».

Як тільки «начальство» пішло ми продовжили розмову.
- Вас хоч тепло оділи? – питаю.
- Та, так собі. Не дуже зручний одяг. Та ще й мокрий.

Я і не встигла задати наступне запитання як хлопчину понесло:
- 7 місяців одслужив… і не думав, що тут буду. Це не те чого хочу і на що сподівався. Ви думаєте я проти людей на майдані. Ні. Мене тут просто поставили і я не можу зараз нічого зробити. Я ще на службі.

Питаю як його батьки ставляться до того, що відбувається і до того, що він мусить тут стояти.
Боєць опускає очі, а тоді зі слізьми випалює:
- А, що батьки, переживають! Вони як і усі тут, хочуть аби краще жилося. Не хочуть аби я тут стояв, але розуміють. Мама кожного дня плаче і дзвонить у сльозах і каже, що вже не може дождатися коли я повернуся.

- А як до вас люди ставляться, ображають? – питаю.
- Та по різному буває, хтось плює, мало, що не в очі. Хтось словесно ображає, а хтось і сміттям кидається, європейці! А ось недавно, підійшла жінка і почала кричати на мене і питати, яка ж то у мене мама, що такого народила.
І тут я почула як боєць почав шморгати носом і сльози покотилися рясно.
Хлопчина, що стояв поруч з моїм співрозмовником додав поки той витирав сльози:
- Ми усі тут такі, мусимо терпіти, ми ж навіть не мєнти. Зігнали і пригрозили! Нам бардак теж надоїв. І на гражданських не піду якщо будуть заставлять. Просто стояти буду, але не хочу!

Чим саме пригрозили, хлопці сказати відмовилися.